Події Великої Вітчизняної війни в населених пунктах Новомиколаївської сільської ради.

Волошин В., Хавер Н.П. Мелітопольські краєзнавчі читання.
Збірник статей регіональної науково-практичної конференції. 14 грудня 2012р.-Мелітополь.-2012, 234с.)

Напередодні війни. До складу Новомиколаївської сільської ради на початку червня 1941 року входили: с. Зеленчук, с. Маяк, с. Першотравневе, с.Новомиколаївка (центр сільської ради) та створене на базі колишньої менонітських економій господарство «Соцземлеробство» (сьогодні с.Таврія Веселівського району).Трудове, Східне, Південне на той час були трьома відділеннями сільгоспколонії НКВС і мали окреме підпорядкування.

В Новомиколаївці проживало близько 2,5тисяч чоловік. На території села діяли чотири колгоспи: «Ударник», «Восход», «Червона зірка» та «Ленінська іскра». В кожному колгоспі був свій клуб та бібліотека. В селі діяли чотири початкові школи і «червона семирічка». В інших населених пунктах були лише початкові школи, а також клуби і бібліотеки.

Початок війни. Від початку війни за 3 місяці забрали на фронт всіх хто підлягав мобілізації. Майже 700 чоловіків було мобілізовано з нашої сільради. Були й добровольці. Випускниця Новомиколаївської школи Зіна Веретельник пішла до воєнкома Мелітополя і рішуче заявила: «Пошліть мене на курси медсестер. Хочу захищати Батьківщину!».

Йшла косовиця, всі були в степу, окрім літніх людей і дітей. Тому коли військомат присилав «полуторку» в сільську раду за мобілізованими, вершники на конях мчали в степ з повідомленнями. Часто з поля молодих хлопців та чоловіків везли на бричці прямо до сільради, а потім машиною на залізничну станцію. З.Т.Шипиленко розповідала, що безпосередньо з поля колгоспу «Восход» машиною забрали близько 15 колгоспників, вони не встигли навіть попрощатись з рідними. Серед них був її вісімнадцятилітній брат Григорій, який пропав безвісти в боях під Москвою.[11]

Усіх мобілізованих з Веселівського району та навколишніх сіл везли через Новомиколаївку вулицями Веселянською( тепер вул.Чапаєва) і Рахманівською (тепер вул.Комарова). Іноді зупинялись напоїти коней, попити, або залити води в радіатор машини. Люди виходили на вулицю, «проводили на війну» чужих синів, чоловіків добрим словом, піснею та сльозами. За селом росла купка дерев гледичії, односельці назвали їх «вдовині дерева». Саме туди, за село бігли діти, йшли дівчата, жінки проводжаючи чоловіків на фронт. А після Перемоги біля цих дерев завжди збиралась дітвора - вони першими зустрічали фронтовиків, бігли попереду повідомити дорослих. У вільну годину сюди приходили вдови, співали журливих пісень, продовжували чекати, сподівалися на повернення своїх чоловіків.[11]

Після косовиці почали рити окопи та протитанковий рів. Щоб не пройшли ворожі танки рів розміром 7х4 метра копали від Молочного лиману і аж до Дніпра. Більше 6000 чоловік населення міста і району було мобілізовано на будівництво оборонних споруд. Кожна сільська рада повинна була копати свою ділянку. Зранку колгоспники на бричках їхали за с.Маяк, до Чехограду (тепер с. Новгородківка), Дармштадту (тепер с.Ромашки) копати рів. Працювали тут підлітки, дівчата, жінки та чоловіки старшого віку, яких не брали до війська. Копали вручну лопатами, довбали глину кирками. Спочатку грунт вивозили бричками, а потім виносили відрами, носилками, вивозили саморобними тачками. Носили землю навіть мішками. Декілька стареньких жінок готували у великих казанах обід, а діти 7-10 років збирали сухі гілля, траву. Фашистські літаки неодноразово скидали бомби на знесилених важкою працею людей. В степу сховатися ніде, тому були і вбиті, і покалічені.[1,с.11]

Колгоспи вивозили сортове зерно, фураж, комбайни. Комбайнери М.С.Житник, С.Г.Науменко і Д. Патлаха мали «бронь», то ж вони за наказом разом з своїми комбайнами виїхали залізницею на схід. Трактори «Фордзони» колгоспи передали військовим. Шість вітряків наприкінці вересня були спалені. Частина документів сільської ради і партійної організації знищувалася, а важливі папери, наявні гроші в касах колгоспів вивозили в Мелітополь для евакуації. Голова сільради та голови колгоспів з сім’ями евакуйовувалиcь на возах та «полуторці». Вони відповідали за евакуацію тваринницьких ферм і супроводжували стада тварин. Підлітки та дівчата гнали череди корів, телят, отари овець. За спогадами О.В.Манжелій, якій тоді було 16 років, гнали скотину від сходу до заходу сонця. Зупинялись на невеликий перепочинок біля ставків та річок, щоб попити води та обмитись. Ноги були вкрай розбиті, бо йшли босоніж . Так гнали череди аж за річку Дон, а там уже передали якимсь уповноваженим.[11]

Не всі могли евакуюватись з малими дітьми, старими і хворими. Більшість людей сподівались на Червону Армію. Та коли 18- 20 вересня фашисти захопили Веселівський район люди втратили останню надію. Навчені гірким досвідом попередніх десятиліть (світова війна, зміни влади в 1918-1920рр, розкуркулення) селяни почали ховати продукти. Кожна сім’я ховала в кількох ямах пшеницю, просо, горох, квасолю, сушені фрукти, солоне м'ясо та сало. Закопували документи, фотографії, цінні речі.

Окупація. 4 жовтня ворожі війська зайняли п. Соцземлеробство та с.Першотравневе.

5 жовтня 1941 року фашисти окупували села Зеленчук і Маяк та сільгоспколонію. Цього ж дня на західній околиці Новомиколаївки з’явилися німецькі розвідники на велосипедах, вони були переодягнені у радянську форму та питали російською мовою: «Где военные?». За розвідниками в село заїхали мотоциклісти, машини з солдатами. Вони зразу ж почали вимагати молоко, яйця, ловили курей, поросят. Примушували рубати дрова, носити воду для готування їжі.[7, с.79-80]

Захопивши Мелітополь і Мелітопольський район окупанти одразу встановили свій порядок. Почались арешти комуністів, комсомольців, членів профспілок, людей без документів, поранених військових, які відстали від своїх частин і т.п.

В роки окупації на території нашого села був концтабір огороджений колючою проволокою. Тут утримувалися періодично 30 – 150 чоловік: військовополонені, біженці без документів, наші односельці. Всі вони потерпали від недоїдання, а поранені ще й страждали без медичного догляду. П.В.Глинська згадує, що коли табір охороняли румуни, то жінки посилали дітей, які кидали через огорожу варену картоплю. Іншого в них нічого не було. Румуни дітей не відганяли, але коли табір охороняли німці, вони боялися навіть підходити. Фашисти знущалися з в’язнів під час допитів. Тих, кого відправляли до Мелітополя, вже більше ніхто не бачив. Полонених примушували працювати, адже це була дармова робоча сила.

Окупаційна влада, спираючись на поліцію з добровольців, примусила людей відновити господарство, щоб забезпечити продовольством і військо, і Фатерланд. Господарчі команди поставляли в села посівний матеріал, поросят та ін. Все доросле населення і навіть підлітки працювали під наглядом: засівали поля, вирощували овочі, доглядали свиней. За невихід чи спізнення на роботу карали, кидали в концтабір, розстрілювали. Влітку 1942 року на баштані встановили стовп з перекладиною та зашморгом: щоб ніхто не надумав красти кавуни чи дині. Та попереду чекало ще страшніше: вивезення молоді в рабство. Рейхкомісар України Кох надіслав розпорядження в округ Мелітополь, в якому наказував всіх «старше 15 років, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини».[5, с.145-146]

Матері ховали дітей як могли, в ямах, під сміттям, соломою… Жителька с Маяк Л.К.Загной все життя була вдячна ветлікарю Д.С. Халимендику. Він врятував її та багатьох інших, дав якусь мазь від якої з’являлись виразки. Та всім сховатись неможливо. Першими схопили Галю Чорну, Олю Стогній, Марію Леваду, Галю Гавриленко із с. Зеленчук, з Новомиколаївки - Івана Согуля, Віру Пікар, Півень, Віру Саржан та багатьох інших. К.В.Хавер, жителька Новомиколаївки, розповідала про свої поневіряння: «Отак і забирали: зайшли в двір, наставили автомати на рідних, мене під руки, автомат в спину і вивели на вулицю. Посадили на підводу, разом з іншими, та й повезли в Мелітополь. На станції заштовхали в товарний вагон і повезли як скотину на захід. Везли дуже довго, їжі майже не давали. Померлих від задухи, чи в кого серце не витримало – викидали не зразу, а тільки коли ставали десь біля лісу чи поля. Проїхали Україну, Польщу, привезли аж у Кельн. Годували бруквою, шпинатом. Я б їх сьогодні і за гроші не їла б, так вони мені спротивились. Жили в бараках, нари в три поверхи. Табір огороджений колючим дротом, висотою 4-5м. Працювали на фабриці по 10-14 годин». Загалом під час окупації з території сільської ради було вивезено понад 100 юнаків, дівчат та молодих жінок. Вони працювали на заводах і фабриках в Кельні, Мюнхені, Дрездені, Нюрберзі та інших містах, містечках, на фермах у бауерів. Довелося їм тяжко працювати, а годували дуже погано. В середньому давали 1- 2 кг. хліба на 5 днів. Сам хліб був дуже поганий: з тирсою, гнилою картоплею. З в’язнів знущалися, тих хто спробував тікати катували до смерті. Л.В.Глеба згадувала, як одну польку зацькували вівчарками у всіх на очах. Проте не всі погано відносилися до бранців. Колишні остарбайтери згадують, що деякі німці, особливо жінки підгодовували їх. [11]

Підпілля. В роки окупації в Новомиколаївці діяло комуністичне підпілля. До війни тут працював ветлікарем Дмитро Семенович Халимендик. Він мав в селі авторитет - був гарним спеціалістом і порядною людиною. Тому його залишили для підпільної роботи. Він був лідером підпілля, знав німецьку мову, ввійшов в довіру та став старостою. В жовтні – грудні 1941 року підпільники налагоджували зв’язки. Мобільні партизанські групи з 3-5 чоловік переховувались на покинутих хуторах на захід від п.Соцземлеробства. Їм потрібні були і одяг, і продукти. Взимку 1942 року з німецького складу в Новомиколаївці вночі було вивезено частину награбованого майна: кожухи, валянки, продовольство. Юнаки Микола Лобода і Михайло Мясников, якими керував Іван Юхимович Охріменко, виконали бездоганно вказівки керівництва. Операцію було добре сплановано і проведено, німці не знайшли ні майна, ні винних. Вони запідозрили Д.С.Халимендика, та йому якось вдалося повернути довіру фашистів. Але наприкінці літа 1943 року вони знову арештували його, Михайла Миколайовича Хавера і радистку Галину Коваль. Їх тримали в тюрмі в Мелітополі, катували. Мотря Петрівна Гоман, яку запроторили в тюрму за невихід на роботу, бачила як їх везли на розстріл. Більше нікого не арештовували, бо вони не видали.[11]

Кандидат історичних наук, директор Запорізького обласного центру охорони культурної спадщини Ю.І.Щур досліджував діяльність ОУН в Запорізькій області, зокрема в нашому районі. В Новомиколаївці був створений підрайонний провід на чолі з Іваном Молодієм – «Сошенком». До складу цього підрайонного проводу входили два сільських осередки: у с. Константинівка (на чолі з агрономом О.Шевченком) та у с.Новомиколаївка (на чолі з Іваном Ротанчуком). Начальник поліції Новомиколаївки Іван Молодій, медсестра Надія Артюхова, Іван Ротанчук та інші розповсюджували листівки, сприяли молоді уникати вивозу в Німеччину, вели культурно-просвітню роботу. Фашисти викрили І.Молодія, та його хтось попередив, можливо навіть Д.С.Халимендик. Йому довелось переховуватись. В 2011році Ю.І.Щур відвідав Новомиколаївку, зустрівся з дочкою І.А.Ротанчука Н.І.Богдановою та з вихованцями гуртка «Юні краєзнавці» [15].

Чим ближче зі сходу наближався фронт, тим дужче лютували окупанти: розстрілювали тих, хто ховався від рабства, спроваджували в концтабори, кидали в тюрму за найменше порушення. Замучили до смерті та вкинули в колодязь сім чоловік: наших односельців Семена Лук’яненка, Павла Палія, жителів Мелітополя П.П.Суханова і М.І.Гаркушу та інших.

В с.Зеленчук розстріляли подружжя Аболтусових з Новопилипівки, які прийшли до своїх родичів. Всього на території Новомиколаївської сільської ради розстріляно 58 цивільних та військовополонених. Імена 25чоловік невідомі.[8, с.1].

В цей трагічний період справжній подвиг здійснили піонери Ваня Тарасенко та Саша Москаленко із с. Маяк. Під час нічного бою в небі над Мелітополем був збитий радянський літак. Та льотчикам вдалося врятуватись, вони якось добралися до протитанкового рову і там затаїлись. Малі хлопчаки випадково виявили їх і майже два місяці таємно носили їм воду, молоко, коржі, яблука, відривали шматочок їжі від себе. Навіть своїм рідним нічого не говорили, розуміли, що

Визволення. Мелітопольська операція. Більше двох місяців йшла битва за Мелітополь. Територія сільської ради розташована на захід від міста і залізничної станції Мелітополь. Тому селяни потерпали від тиску фашистів, які примушували дорослих і дітей копати окопи, траншеї, ангари для літаків, працювати в госпіталі і т.п. Та всі з трепетом в душі чекали визволення, хоча не знали чи залишаться живими.
Спочатку через Новомиколаївку жандарми гнали людей із Мелітополя та навколишніх сіл. Потім почали виганяти і наших односельців. Йшли пішки, дітей везли на саморобних возиках, у кого вціліли корови – запрягали корів. Ця евакуація – шлях у невідомість, всі плакали, боялись розстрілу, боялись що потоплять у Дніпрі… Сім’ями, родинами чи вулицями люди трималися один біля одного. Жандарми наставляли автомати, підганяли. Та ще дужче лютували козаки РОА (Русская Освободительная Армия): завжди на підпитку, били всіх підряд нагайками, лаялись нецензурно, забирали продукти, не зважаючи на дітей.[1, с.41; 5, с. 145-146, 155-159]

Велике угрупування німецьких військ, які залишили Мелітополь, були зосереджені в Новомиколаївці. На нараді в командуючого фронтом Ф.І.Толбухіна вирішили нанести удар 19 танкового корпуса південніше Мелітополя на Чехоград, а потім розвернути корпус нанести удар в напрямку Новомиколаївки та Матвіївки по тилах Мелітопольської групи противника; далі – в напрямку Веселого з метою відрізати шляхи відступу противника на Каховку та Нікополь.[12, с.94-96. ]

Представник СГК Маршал А. М. Василевський пояснив: «Наступлением на Новониколаевку смотать, свернуть оборону противника… Взаимодействие танкистов и 51 армии… будут сковывать главные силы врага, помогать танковому корпусу по мере его продвижения на север».[4, с 6-8 ]

25 жовтня 19 танковий корпус звільнив Чехоград і наніс удар по угрупуванню фашистів зосереджених в Новомиколаївці. 79 танкова бригада М. Л. Єрмачіка вступила в важкий бій з 40 танками противника, які маскувались в садках, за будинками. Для оволодіння Новомиколаївкою, як важливим стратегічним ним пунктом, на допомогу 79 танковій бригаді, ослабленій в попередніх боях, були введені 101 і частково 102 танкові бригади. Глибокий вихід танкового корпусу в тил противника і активні наступальні дії 346 стрілецької Дебальцівської дивізї, яка з фронту, з с. Удачного вступила в бій з фашистами на південній околиці села. Фашисти під тиском вимушені були відступити і наші війська під вечір закріпились в південній частині села. [14, с.11-13; 12, с.94-96]

Командир батареї Л.Є.Докторович і генерал танкових військ І.Є. Шаров згадували, як вранці 26 жовтня піхотинці при підтримці артилерії і танків звільнили одразу майже всю Новомиколаївку. Та в північно-західній частині села засів піхотний батальйон фашистів, який прикривав відхід ворога. Тут відбувся важкий бій, було дуже багато поранених і вбитих. А Радянське Інформбюро ще 25 жовтня повідомило про визволення Новомиколаївки. 26 жовтня також було звільнено с. Маяк, с. Зеленчук, сільгоспколонію ( тепер- с.Трудове), с. Першотравневе та п. Соцземлеробство.[6, c.81-82; 10, с.163-164]

Евакуйовані дійшли до с. Н.Сірогози. с.Петрівки, с.Іванівки, с.Максима Горького. Коли конвоїри дізналися про поразку під Мелітополем вони вночі зникли. А на ранок люди побачили перших радянських солдатів – це були розвідники. М.І.Качур розповідала: «Ми плакали і сміялись, співали, танцювали, обіймали солдатів, цілували. Пригощали їх молоком, бо іншої їжі не було». Назад, додому, летіли як на крилах. Молодших послали вперед, ремонтувати зруйноване житло, затопити печі, обігріти домівки.

26 – 28 жовтня 1943 року жителі села та військові провели врочисте поховання загиблих воїнів в шістьох місцях: в саду і біля клубу колгоспу «Іскра», в центрі села, біля саду колгоспу «Восход» та клубу колгоспу «Ударник». На схід від села біля лісопосадки були поховані льотчики. На могилах були встановлені дерев’яні пірамідальні обеліски, які вінчали металеві зірки. Пізніше колгоспники обкладали поховання цеглою, яку білили вапном, висаджували барвінок, півники (іриси), тюльпани, бузок. Наприкінці 50-х – на початку 60-х років проводили перепоховання. Із цих могил останки воїнів переносили до братської могили в центрі села. В боях за визволення сіл Новомиколаївської сільської ради загинули бійці родом з Підмосков’я, Поволжя, Уралу, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Середньої Азії, Сибіру – з різних куточків Радянського Союзу. Капітан-танкіст Федір Семенович Бородастов згорів в танку, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Він родом з Мордовії, закінчив в 1942 році інститут імені Плеханова в Москві. Міг залишитись в тилу, але пішов добровільно на фронт. Відомо про Любавіна Миколу Матвійовича, молодого робітника із Воронежа, мобілізованого на початку війни; танкіста Миколу Дмитровича Метерашвілі з Грузії, 18-літнього Віктора Михайловича Андрєєва з Астрахані та багатьох інших. І звідки б не приходив лист пошуковцям рідні не знали де загинув їхній син, брат, батько. «Пропал без вести», або в кращому випадку в похоронці зазначалося: «Погиб освобождая Украину. Встановлення точної кількості та імен загиблих при визволенні сіл Новомиколаївської сільської ради продовжується. [11]

Важкий шлях до перемоги. Після звільнення нашого села протягом листопада 1943 року було мобілізовано всіх тих, хто не призивався в 1941році через вади зору, слуху, хвороби серця і т. п., а також тих юнаків, яким за роки окупації виповнилося 18 років. Худі, виснажені окупаційним режимом, непідготовлені до бойових дій вони були кинуті на передову та загинули перші ж місяці. П. І.Гура, О.В. Гура, І. Р. Лісненко, Я.М. Негруля, Д.К. Неділько, Л.А. Черняк, Д.К. Тиць, П.А.Качур, С.Т. Качка загинули в листопаді-січні 1943-44рр. на Перекопі. Цей список можна продовжувати. Покараних за полон, за проживання на окупованій території і «сидіння вдома» відправляли в штрафбати, а звідти мало хто вернувся.

Ще довгих півтора роки йшла війна, важко доводилось селянам. Не вистачало чоловічих рук в господарствах сільської ради. Чоловіки похилого віку та інваліди, які повертались з фронту, не могли без допомоги жінок, дівчаті підлітків вчасно посіяти чи зібрати врожай. Діти війни розповідають, як важко доводилось працювати, особливо весною 1944 року, коли чоловіки воювали на фронтах, а техніки не було. Жінки з дітьми запрягали корів, які вціліли після окупації, орали поля і вручну сіяли. Вставали вдосвіта і працювали до заходу сонця. Навіть корови не витримували, падали. Тоді сільські діти з вже 10-13 років працювали на посівній, погоничами під час збору врожаю, посильними (бігали, повідомляючи розпорядження керівників, бо телефонів не було), пололи колгоспні поля, працювали в дитсадках, їдальнях. Хлопчики працювали в бригадах водовозами. Рано вранці треба було запрягти коней у бричку з дерев’яною бочкою, набрати з колодязя 40-50 відер води та везти людям на поле, в колгоспну їдальню. І так два рази на день. Багато часу весною та восени, навіть діти молодших класів, працювали в колгоспі з вчителями під час шкільних занять. Школи отоплювалися соломою, бадиллям з соняшника, про вугілля і дрова не йшлося. Виконком сільської ради зобов’язував голів колгоспів забезпечувати підвіз палива (вказоно скільки гарб для кожної школи). Взимку 1945 року лікар Кисляковський на засіданні виконкому доповідав, що лікарня має[11]

Наші земляки воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної війни. Загинули і пропали безвісти майже 400 воїнів. Важкі випробування фашистського полону пройшли П.Т.Скидан, І.І.Лобода, І.І.Остапенко, І.С. Яковенко та інші, які вижили в концтаборах для військовополонених. Тільки зараз, завдяки відкриттю сайту «Меморіал» Архіву МО РФ в Подольську, стало відомо про долі тих, хто загинув у концтаборах. Багато фронтовиків мали нагороди за сміливі, героїчні вчинки. Найвищої нагороди Героя Радянського Союзу був удостоєний В.К.Загной, який пішов добровольцем на фронт в 16 років і загинув під час Одерської операції. Старший лейтенант, командир ланки 168 гвардійського Червонопрапорного полку М.Т. Глазков, учасник операції по врятуванню штабу НВАЮ на чолі з Іосифом Броз Тіто, став Народним Героєм Югославії. Цієї найвищої нагороди були удостоєні лише 13 радянських воїнів, серед них – Маршал Радянського Союзу Р.Я.Малиновський.[3, с.235-236, 350]
[2, с.2. .[13, с.6; 9, с.6. ]

В боях за визволення сіл Новомиколаївської сільської ради загинули бійці родом з Підмосков’я, Поволжя, Уралу, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Середньої Азії, Сибіру – з різних куточків Радянського Союзу. Капітан-танкіст Федір Семенович Бородастов згорів в танку, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Він родом з Мордовії, закінчив в 1942 році інститут імені Плеханова в Москві. Міг залишитись в тилу, але пішов добровільно на фронт. Відомо про Любавіна Миколу Матвійовича, молодого робітника із Воронежа, мобілізованого на початку війни; танкіста Миколу Дмитровича Метерашвілі з Грузії, 18-літнього Віктора Михайловича Андрєєва з Астрахані та багатьох інших. І звідки б не приходив лист пошуковцям рідні не знали де загинув їхній син, брат, батько. «Пропал без вести», або в кращому випадку в похоронці зазначалося: «Погиб освобождая Украину». Встановлення точної кількості та імен загиблих при визволенні сіл Новомиколаївської сільської ради продовжується.

Гуманність в жорстокий час війни. Земляки, що пережили окупацію, розповідають про гуманні вчинки солдатів Вермахту. М.І.Ковальова розповідала як втекла, коли їх вели вулицями Мелітополя на вокзал. Вночі прийшла додому і ховалася на горищі. Старий німець, який був у них на постої, її не видав, а порадив злізти з горища і прикинутись хворою. Худі, виснажені важкою працею дорослі, напівголодні роздягнені діти викликали співчуття у німецьких солдатів. К.І.Скидан розповідала про кухаря Бруно з Ерфурта, який ризикуючи життям протягом 1942- 1943 років підгодовував їхню сім’ю з п’яти чоловік. А деякі робили це непомітно: вночі підкладали консерви, шоколад, галети, мило, нитки та ін. Давали дойчмарки, щоб люди купили якусь одежину дітям. Л.К. Лісненко вважає, що декілька евакуйованих сімей з їхньої вулиці залишились живими завдяки німецькому офіцеру-танкісту, який попередив їх про артобстріл біля с. Максима Горького. П.Ф. Хавера арештували в жовтні 1943 і тримали в тюрмі Мелітополя. Його відпустив німець-конвоїр під час нальоту наших літаків. Він ховався до ночі в руїнах, вночі пробрався додому. Вранці всіх евакуйовували, отак і вижив. Німці попереджували багатьох людей про евакуацію, це дало їм можливість хоч якось підготуватись: змайструвати возики, підігнати збрую до корів, зібрати одяг, харчі, посуд в дорогу і т.п. Остарбайтер К.В.Каштанова згадувала: «…нас жаліли деякі німкені, вони приносили в цех якісь харчі і таємно нам давали. Підгодовували. Каштанов Борис, мій чоловік, теж працював на фабриці, тут ми познайомилися. У квітні у нас народилась дівчинка. А вже як бої приближались, нас погнали, ми ще не знали куди. Звільнили нас американці, за 2-3 кілометра від концтабору, де спалювали людей. Ми вже бачили страшні печі і дим. Отак повезло, не встигли спалить. Рішили йти пішки додому. В дорозі з дитиною важко, несли по черзі. Підійшли до одного двору попросити води, вийшла німкеня. Так вона нас не пустила в дорогу, жили у неї декілька тижнів. Вона порала дитину: купала, лікувала, підгодовувала. Коли ми набрались сил і окріпли, зібрала нас в дорогу: продукти, гарні костюми нам подарувала. А дитині дала пелюшки, дитячий одяг, пустушки, сосочки, бутилочки – у нас тоді ще такого не було. Навіть дала нову дитячу коляску.

Отак за наші муки на чужині Бог послав нам допомогу. І доця наша вижила. Як у нас є хороші люди, так і в німців».[11].

ХХ століття залишається у спогадах як одне з самих величних і водночас трагічних століть минулої епохи. Загальновідомо, що війни починають політики, а розплачуються народи. У нас немає жодної сім’ї, яка б не постраждала в роки Великої Вітчизняної війни. Тому люди старшого покоління так віддано бережуть пам’ть про своїх рідних, які загинули в горнилі війни, про воїнів-визволителів і День Перемоги для них – справжнє свято.

Хіт FM

Київ